Мета благочестивих прагнень серед щасливих поприщ на вікопомної слави полях змагань Сарматського Гіппомена, вельможного його милості пана Івана з Обидова Обидовського, підстолія його царської пресвітлої милості з приводу святого шлюбу з Руською Аталантою її милістю панною Ганною Кочубеївною, омріяною дочкою пана Василя Кочубея, генерального писаря його царської пресвітлої милості Військ Запорозьких, відтворена символічним начерком.

“Мета…” [1]

Іди ж, іди у дорогі кайдани, хто любов’ю підкорений
Іди у невидимі ланцюги.
Іди, іди в окови, дай ув’язнити ручата,
Нехай золоті на них любов накине пута
зв’язуючи вільний дух.
Дорога неволя, солодкі там секвестри,
кого любов вписує у свої реєстри.
Іди ж у вічну неволю, хто ввійшов у любовні шереги
Богині Венери
О, золоті пута, пешені аркани,
дорожчі над перлоносні Тапробани.
Лідійські коштовності,
геть звідси, бо дорожчі від вас закови
любові, в які в’язень іти готовий.
Через стоокі змій заслони продирайся у золоті ліси
дорогої Геспериди
Злий Геркулесе, сину шляхетної Алкмени
Вір, що коштовніші над Таґи
кайдани Кіпріди,
коли серця, прострелені на вічну приязнь,
стануть зрощені золотим кайданням.
Не дорогим скарбом Паллади Гіппомен Аталанту
любу досяг у бігу
Сама любов дала йому летючі крильця,
спрямувавши серце у таємничі сильця.
Не на Індійському березі
Паріс знаходить вродливу Єлену,
коли задля неї переміряв цілі Мікени.
Іде поміж померлих шики, в пошуку своєї Еврідіки
понад Стіксом бродить
бідний Орфей, жалем змучений,
і через оту жінку сам Цербер не страшний йому
ані Харон у човні…
Багаті в Ліді той знайшов скарби,
хто у любовні записаний карби…
[…]
Приятель – то скарб дорогий, хто його знайшов, той у притоки
вплив Гідаспу.
той володар Геліогабала престолів,
кого Купідон у свої пута зневолює
іти Діамантові.
Вір, Кірові Кассандана дорожчая,
Аніж ціла підкорена Азія.
Не страш, зухвалий Юпітере тих Вулкановими стрілами,
кого Цитерея
вабить до улюбленої Аталанти
аж за останні навіть Гараманти,
і кого Медея
прихованим магнітом вабить до себе;
І де до своєї Аріадни Тесей,
біжить услід за любов’ю, адже ж і ти [Юпітере] до своєї Антіопи
скрадався Сатиром
Та й до Леди Лаконської у пір’ї
лебединім летів поза обрії
леготом-зефіром.
Отак то, отак любов через блудні води
жене Улісса до його Пенелопи
Так Геркулеса у кайдани Йоли жене поволі
Кіпріда пещена.
Бо то золоті пута і дорогі окови
Гордіів вузол з Тирійської основи
у парі Альціони.
Хто те кайдання на своєму серці чує,
нехай їх понад Палаци Лукулла шанує.
[…]
Стань отут, зупинися у своєму парагоні, Гіппомене, прихили скроні,
віддай серце у пута
Шляхетний Стольнику, стань тут у кабінеті
де ти Аталанту наздогнав при меті
Нехай твої діаманти,
перенісши їх зі щита Аякса,
Алькон переробить у любовні кайдани
піде в їхні злоті ниті син Люціни знаменитий.
Дорогі оті пута, оті приязні сильця
Вір, не розірвуть Стигійські страшильці,
ані натовпи Евменід.
Нехай Ментор золотом у мармурі викує,
що тебе любов на вічну прязнь закує.
Ти не до багатих Іберійських земель з Антіохом, ані у квартири
Ерітру стернував,
Але туди ішов параґонами славними,
де Приятель, як золотий Пактол, звабний
солодив тобі серце…
[…]
Ти своєї досяг Аталанти,
шляхетний Гіппомене,
Знай, ця дружина усіх Нереїд
Вродою перевершить, а багатих Лід –
ціною своєю.
Знайшов ти сьогодні дорогий скарб, Яне!
у Кочубеївськім золотім Ерідані.
ЯН з ГАННОЮ – який прекрасна єдність, коли у йменні ласка здоганяє
Ласку! Геть Грації,
яких хвалить улеслива античність:
у тій парі тисячі грацій іскриться.
Нехай Фідій вирізьблює
у твердому порфірі в єгипетський спосіб долотом
твої подвиги, Яне, рисуючи золотом,
що шляхетність прихована у тобі, Руський Деїфобе,
й розум Метелла
Твій вроджений ґеній Перікла
перевищує, у твоїх грудях – статечність уславленого
Римського Марцелла
Твоя великодушність з ласкою й інші цноти
Гідні бути вписаними на обеліск злотий.
Нехай у згубні Ґаллареди Персей входить, Андромеди
вродою вражений,
нехай Тезей, той кавалер ладний,
на прю з Мінотавром задля Аріадни,
зранений любов’ю,
у лабіринту завалля іде із мстивою сталлю,
нехай і Аполлон – до Дафніди,
Аґарісту нехай славлять Геродоти,– Я ж твої цноти,
коли у моєму панегірику
заводжу мову про ГАННУ! Ти б, Гекуби сину,
яблуком обдарував саме цю героїню,
а ти, Фебе, облишив би струну, на амури настроєну:
Тут прихована цнота дочки Пенея.
Хоча б пішов у Ґараманти, над ту пишноту Аталанти
не знайдеш. Її шкірі
Й лакедемонська поступиться Єлена,
Яку хвалять улесливі Мікени,
та й у Венери
рум’янець не так прекрасним коралом яріє,
як у твоєї – о ГАННО! – цноти на обличчі зріє.
Іди ж Паро, у дорогій сув’язі туди, де Титан при Фосфорі
палить свої осі
Вам прекрасна Хлоріс зі своїми Ореадами
Посипає сліди Пестанськими трояндами,
Слава про Вас розголосить,
Що ваших цнот набір діамантовий
ви віддали у спільні кайдани любові.
Туди, Паро, ідіте, де палац без Немезіди
Вам любов надала…

зі старопольської переклав Мирослав Трофимук

Гимн роксоланських муз
(післямовка до уривка з «Мети…» Пилипа Орлика)

Про наявність інтимної, любовної, або ж еротичної лірики у 17-тім столітті говорити складно. Для цього є ряд причин. Насамперед та, що означені теми не вважалися «гідними» справжнього поета! Понад те, навіть визначних авторів античности, як ото Овідія, ренесансні філологи-любомудри ледве толерували, зважаючи на широкий розголос його спадщини протягом минулих епох. Що вже говорити про Марціала, Катулла чи Сапфо… Зрештою, біла пляма інтимности й любовних переживань офіційного літературного процесу 16-18 ст. успішно заповнювалася «низовими» й фольклорними жанрами: ширші верстви народу завжди говорили, співали й писали (якщо уміли це робити) саме про те, що їх найбільше «свербіло».

Проте, якщо приглянутися ближче, уважніше й вникливіше, то помітимо, що ця «сверблячка» притаманна усім рівням і галузам творчости, – треба лишень її розгледіти за специфікою авторського вислову конкретної епохи.

Один із українських авторів 17 ст. – славний гетьман Пилип Орлик теж «грішив», щоправда, як уже сказано, цілком специфічно. Не зважаючи на неодноразові запевнення самого Орлика, що його «муза невміла у любовному жанрі, а радше надається до батально-епічного стилю», назви окремих творів «вінця поем» «Hippomenes Sarmacki…» промовляють самі за себе: «Гімн тріумфальний роксоланських муз…», чи теж «Весільний гіменей» (тобто привітальна пісня з приводу одруження).

Пилип Орлик – (11.10.1672 – 24.05.1742) – екзильний гетьман України (1710-1742). Син Степана Орлика католицького віросповідання й Ірини з православного роду Малаховських, нащадок литовсько-білоруського шляхетського роду (герб «Новина»), що становив галузь старої чеської шляхетської фамілії. Освіту завершив у Києво-Могилянській академії, з 1692 р. працював писарем у Київській митрополії. 1698 р. одружився з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника Павла Герцика, що відкрило йому шлях до старшинської кар’єри. З 1700 р. служить у Генеральній військовій канцелярії – старшим військовим канцеляристом, регентом, а з 1706 р. – генеральний писар (канцлер) і найближчий помічник гетьмана Івана Мазепи, який надав Орлику великі маєтки у Чернігівському, Ніжинському і Стародубському полках. Особливу діяльність Орлик виявив під час війни 1708-1709 рр., зокрема, допомагаючи гетьманові у спробах створити антимосковську коаліцію на Сході Европи.

5.04.1710 обраний гетьманом України. Він був головним редактором Конституції 1710 р.

Автор блискучих політичних трактатів «Вивід прав України» і «Маніфест до Европейських урядів» (1712), «Діарія» (Подорожнього щоденника) (1720-1732).

Невідомий як автор літературних творів «Alcides Rossyiski…», на честь Івана Мазепи (1685), «Hippomenes Sarmacki…» – на честь одруження Івана Обидовського та Ганни Кочубеївни (1698). Твори писав українською, польською, латинською, французькою та иншими мовами.

Пропонований переклад вибрано із другої збірки Пилипа Орлика. За жанровою формою це весільний панегірик. Збірка належить до стильової течії «високого або ж елітарного» бароко. Текст побудовано на щедрому використанні античних реалій. Прототипом збірки можна вважати «Метаморфози» Овідія, яку античність і пізніші часи вважали «Книгою перевтілень». Про це свідчать як певні акценти у трактуванні мітологічних сюжетів, окремих образів, які Орлик інтерпретує саме за Овідієм. Вибір «Метаморфоз» як об’єкту мистецького наслідування невипадковий: Орлик прагнув створити не просто весільний панегірик, а «вінець поем», у яких він описує перетворення, чи, радше, «пересотворення» українського світу – заснування новітньої династії українських володарів: Іван Обидовський – племінник гетьмана Мазепи й офіційний номінант на гетьманство, Ганна Кочубеївна – дочка канцлера (генерального писаря) Івана Кочубея, другої на той час особи у державній структурі Гетьманщини. Функціональне призначення твору – стати леґітимаційним епосом для нової династії – зумовило його велемовну, надмір ампліфіковану форму й вибір другого прототипу для поеми «Hippomenes Sarmacki…». Цим прототипом для Орлика став славетний епос античності «Енеїда» Вергілія.

Твори такого кшталту писалися для неширокого кола високоосвіченої еліти, тому сучасному читачеві доволі складно сприймати ці тексти. Через те вибрані уривки супроводжуються словничком античних реалій.

Мирослав Трофимук