Уклад прав і вольностей Війська Запорозького
та угоди, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п’ятого дня при Бендерах.
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа –
Бога, уславленого у Святій Трійці.
Нехай здійсниться задля віковічної слави і пам’яті
Війська Запорозького і всього руського народу.
Подиву гідний і незбагненний Бог у своїх присудах, милосердний і безмежно терпеливий, справедливий у покараннях. Споконвіку, ще від створення цього видимого світу, Він одні народи і держави вивищує на праведних терезах Свого промислу, а інші впокорює співмірно до їхніх кривдних вчинків та провин, одні визволяє – інші зневолює, одні вивищує – інші пригноблює, остільки і войовничий прадавній козацький народ, колись званий хозарським, Господь спершу возвеличив вікопомною славою, просторими володіннями і лицарськими виправами морем і сухопуттю, якими той загрожував не лише довколишнім племенам, а й самій Східній імперії, і то до такої міри, що Східний імператор, прагнучи його з собою замирити, заручився тривким подружнім зв’язком – нарік своєму синові дочку кагана, тобто козацького князя.
Опісля прославлений у вишніх праведний Бог-суддя за примножені кривди і гріхи відвернувся від козацького народу, покаравши його множеством покут, поверг і пригнітив ледве не довічною руїною, а наостанок підкорив Польському королівству зброєю звитяжних польських королів Болеслава Хороброго і Стефана Баторія. І хоч невстережний і незбагненний у своїх праведних присудах Бог, упокорюючи, вразив наших пращурів незчисленним числом поразок, проте розгнівившись, не був суворим докраю, а забажав, щоб козацький народ відновив свою минулу незалежність, скинувши уже осоружне польське ярмо і закликав ревного заступника за православну віру, палкого оборонця давніх прав і вольностей Вітчизни, звитяжного гетьмана вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який з його божественною допомогою і при непереможній підтримці найяснішого короля Швеції вічної пам’яті славного Карла Х, об’єднаними силами союзної кримської держави і Війська Запорозького та завдяки власній проникливості, старанню, величі замислу і духу, звільнивши з польської неволі Військо Запорозьке і закріпачений, пригноблений руський народ, добровільно піддався сам і весь народ віддав під самодержавну руку Московської імперії. Мав бо надію, що вона, як єдиновірна з нами, буде дотримуватися своїх зобов’язань, які викладені у договорах і статтях і скріплені присягою, та повік буде оберігати своїм покровительством Військо Запорозьке і вільний руський народ, шануючи суверенність їхніх прав і вольностей.
Однак по кончині блаженної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького, ота Московська імперія всіма можливими способами і засобами намагався обмежити права і вольності Війська Запорозького, нею ж підтверджені, і скасувати їх дорешти, а на вільний народ, якого не здолала, завоювати збройно, віроломно накинути невольничу кормигу. Отож Військо Запорозьке було своєю власною кров’ю з відчайдушною мужністю захищати недоторканість своїх прав і вольностей, у чому його милостиво підтримував сам Бог, месник за кривди.
І врешті, вже цілком недавно, за проводу ясновельможного гетьмана блаженної пам’яті небіжчика Івана Мазепи, Московська імперія замірилась таки доконати своїх злочинних намірів і, відплачуючи нам злом за добро – замість почуття вдячності за роки неоціненної вірної служби, замість того, щоб прихильно подбати про військову скарбницю, вичерпану до останку воєнними діями, – забажала у відплату за безліч лицарських подвигів і битв, у яких козаки не щадили своєї крові, перетворити їх у своє власне реґулярне військо, [українські] міста приневолити у своє підданство, права і вольності скасувати, а саме Військо Запорозьке, що перебуває у низових околицях Дніпра, дорешти викорінити і саме ім’я його навіки стерти з пам’яті, і все те було очевидним, і нині ще існують тому свідоцтва, свідчення і починання.
Тоді ясновельможний гетьман блаженної пам’яті Іван Мазепа, щиро вболіваючи за соборність Вітчизни, за недоторканість прав і вольностей Війська Запорозького, охоплений пристрасним бажанням побачити ще за днів свого видатного гетьманування, а по смерті для віковічної пам’яті свого імені лишити Вітчизну і все Військо Запорозьке – реєстрове і низове – не тільки незалежними, а й у розквіті розширених і примножених свобод, – вдався під необорний захист найяснішого і наймогутнішого короля Швеції Карла ХII, котрий особливим Божим Провидінням вступив зі своїм військом в Україну. Таким чином [Іван Мазепа] пішов слідом свого попередника, незрівняного гетьмана блаженної пам’яті Богдана Хмельницького, який налагоджував стосунки з найяснішим королем Швеції Карлом Х, одноіменним його королівській величності дідом Карла ХII, шукаючи щирого взаємопорозуміння та сприяння у воєнно-політичних планах звільнення нашої Вітчизни з осоружної уже польської неволі, і також одержав відповідну своїм прагненням підтримку у відсічі польської зброї.
Та незбагненні присуди Бога, бо відчайдушним замислам блаженного гетьмана-небіжчика не лише не судилося здійснитися внаслідок лихого випадку мінливої військової фортуни, але й сам він тут, у Бендерах, несподівано скорився долі всіх смертних. Проте осиротіле по кончині свого визначного гетьмана Військо Запорозьке не втратило надії здобути собі жадану свободу, а, твердо покладаючись на Божу поміч, на покровительство найяснішого і наймогутнішого короля Швеції та усвідомлюючи слушність своїх починань, які завжди увінчувались успіхом, вирішило – при повному схваленні генеральної старшини і для ствердження своєю волею задуму найяснішої королівської величності Швеції – нашого покровителя, – обрати нового гетьмана, щоб таки здійснити свій замір, а також щоб покращити військовий лад. На виборах, – коли [Військо Запорозьке] зібралося визначеного дня на загальну раду у відповідному до цього акту місці недалеко Бендер на чолі з паном Констянтином Гордієнком, своїм кошевим отаманом, – оттоді всі й обрали собі свобідним голосуванням у цілковитій згоді з генеральною старшиною і послами від Війська Запорозького, яке перебуває на Січі, згуртувавшись за древнім звичаєм і давніми законами, за гетьмана його милість пана Пилипа Орлика, гідного честі гетьманського уряду і здатного з Божою допомогою при підтримці найяснішої королівської величності Швеції, завдяки глибокому розумінню речей і видатному досвіду взяти на себе важкий і небезпечний в оцих тривожних обставинах обов’язок гетьманату і всім серцем сумлінно дбати про суспільні справи Вітчизни, уряд рядити і провадити.
Коли ж декотрі з колишніх гетьманів, віддано слугуючи московському самодержавству, заходились із зухвалою настирливістю привласнювати собі понад право і слушність необмежену владу, чим не посоромились посягнути на споконвічні права і вольності Війська Запорозького і завдали тяжкого лиха посполитому люду. Тому ми – присутні тут генеральна старшина і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, щоб запобігти у майбутньому таким прикрим випадкам, саме у цей надзвичайно сприятливий для здійснення цієї справи час [бо ж Військо Запорозьке вдалося під покровительство найяснішої королівської величності Швеції з єдиною метою: заради відновлення і зміцнення своїх зневажених прав і вольностей, – і нині, не вагаючись, непохитно на тому настоює] – уклали цю угоду з ясновельможним паном його милістю Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом і постановили, щоб не тільки його ясновельможність за – дай Боже – щасливого свого гетьманського правління свято дотримувався духу оцих угод і постанов, [що з’явлене у наступних пунктах], про що присяг своєю честю, але щоб й інші гетьмани – наступники того уряду у Війську Запорозькому – незмінно їх виконували.
Звучать вони так:
I
Оскільки поміж трьома богословськими чеснотами чільне місце належить вірі, – у цьому першому пункті належить повести мову про святу православну віру східного обряду, що її войовничий козацький народ, як вперше ще за панування хазарських каганів просвіщенний єсть апостольським Константинопольським престолом, так і нині невідступно відстоює, бо ніколи жодною чужою релігією збаламучений не був. Добре бо відомо, що славної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким вхопитися за зброю і розпочати справедливу війну проти Польської республіки спонукала єдина причина [опріч турботи про права і вольності]: лише потреба відстояти свою православну віру, яку влада поляків різноманітними утисками приневолила до з’єдинення з римською церквою. Але й після того, як новоримська чужа віра була викорінена з Вітчизни, він саме через спільність релігії, а не з інших мотивів, вдався із Військом запорізьким і народом руським до Московської імперії за покровительством і добровільно піддався.
Тому новообраний нині найясніший гетьман, якщо Господь Бог кріпкий і нездоланний у битвах пособить визволити нашу Вітчизну увінчаною успіхами зброєю блаженної його милості найяснішого короля Шведського з ярма московської неволі, повинен [того] дотримуватися і, як і належить йому, особливо пильнувати і рішуче обстоювати, аби жодна чужа релігія не впроваджувалася у нашій Руській Вітчизні, а якщо де-будь виявиться – чи потай, чи явно, – то повинен своєю владою її викорінювати, заборонити проповідувати і поширювати, а також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам іновір’я, а особливо облудного іудейства. Докладаючи всіх сил, нехай ненастанно турбується про те, щоб лише єдина православна віра східного престолу навічно була утверджена і поширювалась для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоби розквітала і зеленіла, мов троянда поміж терням, поміж чужинецькими релігіями сусідніх держав.
А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб’ється по звільненню нашої Вітчизни з-під Московського ярма для провінції, що йому приділена надана і довірена та для доохрестних [земель] від Апостольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади, щоб таким чином відносити колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни апостольському Константинопольському престолу, що його проповіддю Святого Письма наша Вітчизна удостоїлася просвітитися й утвердитися у святій католицькій вірі.
II
Як кожна держава постає й існує завдяки непорушності кордонів так і [територія] Малої Русі, нашої Вітчизни, нехай не постраждає ані від нападу, ані внаслідок неправомірного рішення у своїх границях, що закріплені договорами з Річчю Посполитою, з найяснішою Портою Оттоманською та з Московською імперією. А передовсім [щоб не порушувався кордон] по ріці Случ, що [визначає територію, яка] прилучена під проводом Богдана Хмельницького від Речі Посполитої у власність Гетьманщини і Війська Запорозького, навічно повернена й усталена на основі угод.
За тим ясновельможний гетьман зобов’язаний пильно прослідкувати під час переговорів найяснішої королівської величності Швеції, і, якщо тільки справа потребуватиме, рішуче обстоювати наскільки хисту і змоги [цей пункт], а передовсім – звертатися з уклінним проханням до його найяснішої королівської милості, ласкавого пана нашого оборонця, захисника і покровителя і закликати, щоб його найясніша величність нікому не вибачав не лише зневаги прав і вольностей, але й порушення границь і привласнення вітчизняних земель. Понадто найяснішому гетьману належить, бодай лиш війна щасливо довершиться, домогтися від найяснішої королівської величності Швеції такої згоди і гарантій, щоб найясніша величність і його наступники – найясніші королі Швеції – довічно вдовольнялись титулом покровителів України і в дійсності стали б у майбутньому захистом для нашої Вітчизни і зберегли незмінними її права, привілеї і границі, рівно ж належить найяснішому гетьману благати найяснішу королівську величність, щоб у договори
його величності з Московською імперією долучити умови і про повернення вільними по закінченні війни наших полонених, які перебувають у Московській імперії, і про повне відшкодування усіх втрат, завданих Україні воєнними діями. Окремо ясновельможний гетьман повинен звернутися до найяснішої королівської величності з ласкавим проханням і допильнувати того, щоб наші полонені, які перебувають у королівстві його величності вільними без перешкод повернулися у свою Вітчизну.
III
Оскільки народ, давніше званий хозарським, а потім – козацьким, починає і веде своє походження від войовничих і непереможних гетів, та й окрім того, закони близького сусідства нерозривно в’яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською Державою, то Військо Запорозьке неодноразово вступало з нею у збройну спілку і приймало її союзницьку підмогу для оборони своєї Вітчизни і своїх вольностей.
Тому, наскільки у майбутньому буде можливим; ясновельможний гетьман повинен домогтися у найяснішого хана через послів відновлення колишніх побратимських стосунків з Кримською державою, оружної підтримки [від неї] і підтвердження вічної приязні, з огляду на яку сусідні держави у майбутньому не зазіхали б на Україну і не наважувались би чинити їй будь-якого насильства.
А по звершенні війни, коли Господь Бог своєю допомогою благословить новообраного гетьмана посісти свою резиденцію під час жаданого і співзвучного нашим задумам миру, тоді, докладаючи всіх зусиль, з передбачливою пильністю, відповідно до своєї [високої] посади він буде зобов’язаний дбати про те, щоб не було анінайменших порушень тривкого договору з Кримською державою і щоб з нашого боку побратимські стосунки з нею не зневажалися і не порушувалися самовільно зухвалими порушниками, які за звичкою розбійного люду не соромляться ламати і переступати не лише звичаї дружби і сусідства, але й мирні договори.
IV
Хоч Запорозьке низове військо заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільної своєї користі і вжитку, а проте Московська імперія з метою його пригноблення і грабунку, орудуючи у найрізноманітніший спосіб, і самарські городи воздвигла на грунтах і угіддях Війська Запорозького і фортеці розмістила по Дніпру, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок спустошила підступом і військове гніздо запорожців – Січ-заступницю.
Отже, по завершенні війни – дай то Боже, щоб із щасливим наслідком [якщо Військо Запорозьке не звільнить уже тепер отих своїх посідлостей і Дніпра від напасливої займанщини москалів], – повинен буде ясновельможний гетьман припильнувати при переговорах найяснішого короля його милості Шведського з Московською імперією про благодатний мир, щоб Дніпро і посідлості Війська Запорозького очистити від укріплень і фортець московитів і повернути у колишню власність Війська Запорозького. У майбутньому не допускати там ані заснування городів, ані слобід з визначеним терміном свободи.
Крім того, ясновельможний гетьман не має права не лише потурати спустошенню посідлостей Війська Запорозького в будь-який час, будь-яким чином і з будь-якого приводу, але й повинен надавати всіляку допомогу Війську Запорозькому для їхнього захисту.
V
Раз місто Тарахтемирів споконвічно по-праву належало Війську низовому Запорозькому і виконувало роль власного шпиталю, то і тепер, по визволенні – дай то Боже – нашої Вітчизни від московської неволі, – нехай ясновельможний гетьман поверне Війську Запорозькому низовому оте місто Тарахтемирів з усіма угіддями і перевозом через річку Дніпро, який міститься там же. Нехай буде за військовий кошт поновлено шпиталь для козаків, виснажених глибокою старістю, чи ранами, чи то крайньою вбогістю, а також передбачено для них харч і одяг. Рівно ж весь Дніпро – згори, від міста Переволочної аж до самого гирла, а також переволочанський перевіз і саме місто Переволочну з городком Керебердою і рікою Ворсклою з млинами, що містяться на території Полтавського полку та Кодацьку фортецю з усіма угіддями повинен ясновельможний гетьман, а по ньому – наступники того уряду, згідно давніх прав і привілеїв – зберегти у законному володінні Війська Запорозького і нікому з найзначніших людей духовного чи світського стану не дозволяти у Дніпрі від Переволочної аж до самого гирла риболовити без обмежень. Зокрема, річками, потоками і всіма визначеними угіддями у Дикім полі аж по Очаків не має права володіти і користуватись ніхто, окрім самого Війська Запорозького.
VI
Якщо в самодержавних країнах шанується такого, як в мирі, так і в час війни слушного і корисного державному устрою порядку, що звичайно задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати своє рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу? Таж у Війську Запорозькому здавен-давна дотримувалися і продовжують дотримуватися [саме такого] порядку при гетьманській владі згідно зі старовинним законом вольностей. Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон:„Так хочу – так повеліваю„. Через те, непритаманне гетьманському уряду самоуправство, у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значкових товаришів. Тому ми – генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке, – склали угоду і затвердили з найяснішим гетьманом у ході виборів його ясновельможності закон, який повинен мати вічну силу у Війську Запорозькому:
чільними радниками у нашій Вітчизні мають бути генеральні старшини з огляду на важливість їхніх посад, а також через те, що вони постійно перебувають при боці гетьмана;
після них у звиклому порядку ті ж права народних радників нехай мають городові полковники;
крім того, з кожного полку необхідно вибрати зі згоди гетьмана до Генеральної ради по одному визначному вислуженцю, щоб був чоловіком розважливим і заслуженим;
З тими генеральними старшинами, полковниками і генеральними радниками повинен теперішній ясновельможний гетьман, а також його наступники радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи і не має права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею, без попереднього їхнього розгляду і схвалення.
Тому-то тепер, на виборах гетьмана, призначаються одностайною ухвалою три сесії Генеральної ради, які повинні кожного року проводитися у гетьманській резиденції: перша – на Різдво Христове, друга – на Великдень і третя – на празник Покрови Пресвятої Богородиці. На ті сесії повинні прибути не лише полковники зі своїми урядовцями і сотниками, не лише генеральні радники з усіх полків, але також посли від Війська Запорозького низового для участі й дораджування; по одержанні доручення від гетьмана вони зобов’язані бути присутніми і прибути точно у визначений час. І коли ясновельможний гетьман запропонує якісь питання для спільного розгляду, то всі вони повинні чесно і щиро – не дбаючи про жодний зиск, свій власний, чи інших осіб, відкинувши лихі заздрощі і мстиві умисли – піддавати слушні поради в такий спосіб, щоб не заподіяти тим ані урази честі гетьмана, ані шкоди справам Вітчизни, – нехай обминуть її лихо і згуба!
Якщо ж поза тими згаданими сесіями Генеральної ради, що для них визначено спеціальні терміни, траплятимуться якісь справи, котрі треба невідкладно розглянути, вирішити і залагодити, то ясновельможний гетьман може вжити всю повноту влади і впливу для владнання і попровадження таких справ з відома генеральної старшини. Також, якщо прибудуть якісь листи з чужоземних держав чи сторін, призначені ясновельможному гетьману, то їхній зміст належить його ясновельможності обговорити з генеральною старшиною і повідомити свої відповіді на них, щоб не лишалось у тайні листування, в першу чергу – з чужинецькими країнами і таке, що могло б завдати шкоди безпеці Вітчизни і суспільному благу.
А щоби встановилося щире обопільне довір’я поміж гетьманом і генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками, необхідне для проведення таємних і публічних нарад, то кожен з них повинен, перш ніж приступити до виконання обов’язків своєї посади особисто присягнути на вірність Вітчизні, на щиру відданість гетьману, а також про сумлінне виконання обов’язків своєї посади схваленою публічно присягою відповідної форми.
Якщо ж у діях ясновельможного гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо прав і вольностей військових чи зловорожого Вітчизні, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники владні використати свободу голосу, щоб особисто, або ж – якщо того вимагатиме крайня і невідклична потреба – публічно на нараді висловити докір його ясновельможності і рішуче стримати від зневаги отчистих прав і вольностей, не завдаючи при тому анінайменшої образи високій гетьманській честі. На ті докори ясновельможний гетьман не повинен ані ображатися, ані не має права за них мстити, – навпаки, повинен постаратися виправити переступи.
Крім того, кожен генеральний радник у своєму полку, де буде обраний публічним голосуванням до Генеральної ради, владен разом з городовим полковником достерігати справедливого ладу, брати участь в управлінні, кермуючи з допомогою загальних порад, а також повинен приглядатися і рішуче виступати проти кривд і утисків посполитому люду.
І подібно до того, як генеральні зверхники, полковники і генеральні радники повинні дотримуватись добрих звичаїв, належно шанувати високу гідність найяснішого гетьмана, виявляти йому відповідні його високому становищу почесті й вірний послух, – так і ясновельможному гетьману зі свого боку пристало також мати їх за побратимів, а не за слуг, не вважати їх своїми власними підручними та не примушувати зумисне для приниження їхньої гідності ганебно і негоже вистоювати у своїй присутності, за винятком тих випадків, коли вимагатимуть обставини.
VII
Якщо б провинився хтось з генеральних старшин, полковників, генеральних радників, значкових товаришів чи інших урядовців, а понадто з рядових козаків, – чи то образивши проти звичаю гетьманську честь якимось зухвальством, чи виявившись винним у якомусь інакшому переступі, – то ясновельможний гетьман не повинен карати того винуватця за такі провини засобами своєї влади, чи особисто призначати йому кару. Така справа – кримінальна чи якась інша – має бути передана на розгляд Генеральному суду і хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він виніс, – такому повинен кожен правопорушник підкоритися.
VIII
Що стосується усіх військових справ, то їх мають доносити ясновельможному гетьману саме вищезгадані генеральні старшини, які постійно перебувають при боці гетьмана – котрі до чиїх обов’язків та уряду належатимуть, – а також особисто отримувати від нього рішення. В жодному разі не використовувати для цього дворових слуг гетьмана, котрі не мають права втручатися до жодних військових справ, нарад і доповідей, ані не повинні залучатися до пересилки військової кореспонденції, навіть незначної.
IX
Як відомо, у Війську Запорозькому споконвік постійно були генеральні підскарбії, котрі завідували військовою скарбницею, млинами, усіма військовими доходами і повітовими виплатами, та давали усьому лад з волі й схвалення гетьмана. Отож і тепер встановлюємо за загальним схваленням такий порядок і затверджуємо як непорушний закон, щоб у нашій Вітчизні, дай то Бог, звільненій від московського ярма, за рішенням гетьмана і згодою загалу був обраний генеральний підскарбій – чоловік визначний і заслужений, маєтний і порядний, який би сумлінно опікувався з відома гетьмана військовою скарбницею, пильнував млинів і доходів, та використовував їх на громадські потреби, а не задля власного зиску. Сам же ясновельможний гетьман не повинен мати жодного права і не посягати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці, не обертати їх на власну користь, а вдовольнятися власними чиншами і доходами, передбаченими для гетьманської особи і булави. Це – індукти з Шептаковської сотні Гадяцького полку, з маєтків Почеповських і Оболонських, та інші доходи, які здавен-давна ухвалено виділити для гетьманської посади. Понадто ясновельможний гетьман не має права самовладно привласнювати собі громадських маєтностей і угідь Війська Запорозького та розподіляти їх іншим людям, менш заслуженим перед Вітчизною, а найпаче ченцям, священникам, бездітним вдовам, дрібним посполитим і військовим урядовцям, особистим слугам й іншим приватним особам.
Очевидно, що генеральний підскарбій повинен обиратися як підручний гетьмана і бути присутнім там, де постійно перебуватиме гетьманська резиденція. Крім того, у кожному полку необхідно обрати загальною ухвалою полковника і старшин обох станів – козаків і посполитих – по два підскарбії, теж заприсяжених, з визначніших маєтних людей. Вони мають відати полковими і цивільними прибутками і посполитими податками, заопікуватися ними і видатками і щороку звітуватись про свою діяльність.
В обов’язки отих полкових підскарбіїв, підлеглих безпосередньо генеральному підскарбієві, входить нагляд у їхніх полках за належними до військової скарбниці прибутками, збір їх і передача до рук генерального підскарбія. Панам полковникам рівно ж не пристало бути причетними до полкових коштів, а мусять вдовольнятися доходами і пільгами своїх посад.
X
Через те, що ясновельможний гетьман повинен з обов’язку свого уряду провадити і достерігати ладу у Вітчизні та Війську Запорозькому, то передовсім він має неусипно пильнувати і докладати особливого старання, щоби простим козакам і посполитим не чинилось надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств. Ті надужиття спонукають люд покидати обжиті місця і пускатися у чужі краї, аби пошукати собі поза межами вітцівської землі життя без тих прикрощів – догіднішого, відраднішого і спокійнішого.
Тому постановляємо, щоб панове полковники, сотники, отамани й інші військові і посполиті урядовці більше не наважувались виконувати панщизн та інших приватних робіт силами козаків і посполитих, особливо, якщо ті люди не є їхніми безпосередніми підлеглими, ані слугами: не посилати на сінокіс, ані на жнива, не силувати гатити греблі, не чинити над ними насильства захопленням чи примусом до невигідного продажу грунтів, і не конфісковувати за леда-яку провину усе майно – рухоме і нерухоме. Також не залучати ремісників без оплати до виконання домашніх ремісничих робіт, а козаків не увільняти від служби заради приватних доручень. Ясновельможний гетьман повинен усїєю повнотою влади викорінювати надужиття і сам того остерігатися і не чинити, щоб не давати прикладу для наслідування іншим.
Усе те лихо – утиски і грабунки бідного посполитого люду – корениться у честолюбстві захланних доробкевичів. Не маючи на те прав, ані заслуг, а лише ненатлі жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей – полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посад з огляду на особисті стосунки і щоб силою на ті посади нікого не нав’язував.
Військові і посполиті урядовці, а особливо полковники, неодмінно мають обиратися на виборах вільним голосуванням, а по виборах затверджуватися владою гетьмана, проте вибори таких урядовців повинні проводитися виключно зі згоди гетьмана. Такого ж порядку належить дотримуватися і полконикам: не обирати сотників чи інших урядовців за хабарі чи на основі особистої прихильності – нехтуючи вільним голосуванням всієї сотні, а також не усувати їх з посад внаслідок особистих незгод.
XI
Вдови – козачі дружини – і їхні осиротілі діти, козачі господарства і жінки у відсутності їхніх чоловіків, коли ті будуть зайнятими у воєнних походах або на якихось інших військових службах, щоби не притягалися до виконання жодних повинностей ані до громадських робіт, які входять в обов’язки посполитих та щоб не обкладалися податками, – погоджено і затверджено.
ХII
Не меншими утисками обтяжені й українські міста, бо села, які раніше підлягали їм безпосередньо і надавали допомогу у виконанні посполитих повинностей, були передані у власність духовних і світських державців, а замешкуюча ті міста людність поріділа, проте зобов’язана без жодних пільг зносити ті самі повинності, які виконувались раніше з допомогою отих відторгнутих і переданих іншим власникам поселень.
Тому, коли у звільненій від московської неволі нашій Вітчизні нарешті запанує мир, має бути призначений і проведений спеціально визначеними для того комісарами генеральний перепис усіх громадських маєтностей, що ними наділені приватні власники. Наслідки цього перепису подати у присутності гетьмана на розсуд високої Генеральної ради, ухвала якої твердо визначить, хто має право, а хто не повинен користуватися угіддями і маєтностями Війська, а також, – які податки зобов’язані сплачувати та який послух мають виявляти піддані посесорам.
Нещасному підупалому посполитому люду множаться утиски і через те, що козаки, приймаючи заможніх селян у підсусідки, нерідко захищають їх від міських і сільських повинностей. А маєтніші купці, чванячись і гетьманськими універсалами, і покровительною прихильністю полковників, уникають громадських повинностей, до яких зобов’язані й відмовляються підсобити нужденному поспільству.
Тому ясновельможний гетьман хай не забуде своїми універсалами навернути і селян, що користуються заступництвом козаків, і купців до виконання громадських повинностей, а також заборонити надалі надавати їм заступництва.
ХIII
Столичне місто Русі – Київ – та інші міста України нехай непорушно і недоторкано зберігають всі свої права і привілеї, слушно їм надані. Гідністю цих виборчих зборів постановлено і доручено ствердити у свій час гетьманською владою.
XIY
З-поміж інших видів утисків, що ними пригнічені посполиті й рядові козаки у Роксоланії – нашій Вітчизні, – ніщо не може більш пригнобити і виснажити народ, аніж наїзди подорожніх, які кудись прямують чи повертаються, а також узвичаєні протиправні повинності надавати підводи, супровід і вшановувати дарами. Нужденні посполиті й прості козаки доведені тими повинностями до відчаю, тому що сила-силенна чужинців і місцевого люду усіх станів і посад пускаються у довгу подорож роксоланськими містами й селами обох берегів Дніпра чи то у військових, чи у своїх приватних справах, а нераз їдуть, виконуючи перше-ліпше доручення, і особисті слуги не лише гетьмана, але й генеральних старшин, полковників, сотників і значкових товаришів, а понадто й вищого духовенства.
А дехто, вирядившись у подорож з власної потреби і бажання, примушують городових і сільських отаманів справляти собі невластиві почесті, підносити дари й забезпечувати харч, напої, транспорт, супровід і варту. Ще інші, головно слуги, чинять безсовісні здирства, вимагаючи без конечної потреби незліченну кількість підвід з кіньми. Якщо ж городові чи сільські отамани не в змозі задовольнити ті забаганки, то таки правлять свого, вдаючись до брутальної лайки і нагайки, щоб змусити урядовців для залагодження справи власкавити їх грошовими дарами. Декотрі забирають з собою в’ючних коней, а потім їх або привласнюють, або продають. А поміж генеральними старшинами, полковниками й іншими зверхниками, світськими і духовного стану, повелось змушувати городових отаманів ремонтувати за громадський кошт свої карети, а також справляти для слуг різноманітний одяг. Понадто не встидаються турбувати міські ради, домагаючись через спеціально вишколених слуг розваг і задоволення потреб своєї кухні.
Між тим і самі отамани, жадаючи собі похвали й намагаючись заручитися милістю і прихильністю сановних подорожніх, – насамперед у своїх приватних, а не у громадських справах – всіляко догоджають зверхникам і їхнім слугам. А нераз оті городові й сільські отамани і самі чигають на можливість полакомитися під приводом гостинності: раденько запрошують подорожніх, котрим достатньо і пригорщу харчу й питва, на пишну гостину. Там доволі напиваються напоїв, а харчі розподіляють між собою, долучаючи усе це в облікові книги поміж видатки і таким чином не лише обтяжують посполитих повинностями і збільшують їх чинш, а допроваджують таки до крайнього зубожіння.
Тому по звільненні нашої Вітчизни з московського ярма, коли у ній нарешті запанує мир по нинішнім лихолітті, найясніший гетьман повинен у всіх підвладних йому містах запровадити такий лад, щоб народ не пригнічувався недоречними повинностями в міру покращення стану держави. Для того у громаді кожного міста треба обрати і привести до присяги підскарбія, підлеглого полковому підскарбію, який би мав під своєю орудою і опікою усі військові прибутки і видатки і правдиво вносив би їх у облікові книги. Якщо по щорічному обрахунку тих видатків він буде поміченим у боргах і незаконних розтратах, – то їх слід відшкодувати з власних коштів підскарбія, щоб повернути місту. Тому повинен вносити в облікові книги лише ті випадки, що пов’язані з поїздками у якійсь справі: хто з чиєю подорожною відбував подорож та якими вигодами користувався.
А насамперед нехай найясніший гетьман виявить спасительну турботу, аби скасувати у нашій Вітчизні повинності почтову, надання супроводу, і насильне вимагання підвід і подарунків, організувавши справу так, як у сусідніх країнах, – там ніде нема такого проклятущого і обтяжливого для посполитих звичаю. А для перевезення листів нехай найясніший гетьман введе за прикладом і зразком чужоземних держав почту за військовий кошт у відповідних полках підвладної йому території, попередньо докладно і всебічно обговоривши, вирішивши і затвердивши цю справу на Генеральній раді.
XV
Орендна плата, призначена на щорічну платню компанійським і сердюцьким полкам та на інші військові видатки, вважається всією людністю Роксоланською – козаками і посполитими – надто обтяжливою, а постій компанійців і сердюків – нестерпною завадою. Отже – і від тої оренди і від згаданого постою треба відмовитися і зовсім їх скасувати.
Розглянути і вирішити на Генеральній раді, з яких джерел поповнити і відновити для видатків занепалу військову скарбницю, вичерпану на проведення воєнних дій, а також – яку кількість платного кінного і пішого війська доцільно залишити по завершенні війни при боці найяснішого гетьмана для військової служби.
XVI
Нераз нужденний люд нарікає, благаючи спасу, і висловлює свої образи і обурення тим, що орендарі і їхні фактори, а також ярмаркові комісари щокрок переслідують силою-силенною незвиклих і непомірних здирств. Через ті утиски убогому чоловікові неможливо й приступити до ярмарку, аби продати яку дрібницю для порятунку від нужди, чи то для домашньої потреби пристарати без ярмаркового мита. А якщо трапиться на якійсь дрібній провині попастися то вже обдеруть оті ярмаркові комісари до нитки.
Отже, орендарі і їхні підлеглі нехай стягають мито до військової скарбниці з ввозу й вивозу лише певних товарів і лише в точно визначеному універсалами розмірі, не вимагаючи від купців нічого зайвого і не чинячи анінайменшого здирства убогим людям.
Рівно ж і ярмаркові комісари нехай стягають мито лише з тих осіб, які зобов’язані його сплачувати, а не з убогих людей, котрі приїжджають на ярмарок, аби щось дешево продати чи прикупити для власних потреб. Також нехай утримаються заводити будь-які судові справи, – не лише кримінальні, а й поточні, та не завдають непомірних утисків і здирств посполитим.
За тим всім нехай ясновельможний гетьман проникливо слідкує, використовуючи з належним старанням свою владу.
Його доброї волі уряду і проводу довірено усі права і вольності у Вітчизні для непорушного дотримання і охорони, та для успішного виконання оці угоди і постанови, котрі його ясновельможність владна ствердити власноручним підписом, військовою печаткою і відповідною присягою.
Присяга така:
Я, Пилип Орлик, новообраний гетьман Війська Запорозького, присягаюсь перед Господом Богом, уславленим у Святій Трійці, у тому, що я, обраний вільним голосуванням за давніми законами та отчистим звичаєм у згоді з найяснішою королівською величністю Швеції, нашим покровителем, проголошений і возведений на високий гетьманський уряд генеральною старшиною і всім Військом Запорозьким, що перебуває тут, при боці найяснішої королівської величності, а Низовим товариством з берегів Дніпра – через послів, – зобов’язуюсь і буду:
— незмінно здійснювати у всіх розділах, уривках, поняттях і клаузулах подані тут угоди й постанови поміж мною і Військом Запорозьким, одностайно схвалені, узаконені й усталені на нинішній раді, присвяченій виборам;
— дорешти відданим і вірним нашій Вітчизні і ревно дбати про суспільне благо і соборність Матері-Роксоланії;
— укріплювати, скільки змоги, хисту і сил, права і вольності Запорозького війська;
— не входити у жодні змови з чужими державами і народами, а також у межах Вітчизни, що замишляли б їй згубу і леда-яке лихо;
— викривати генеральній старшині, полковникам і усім, хто має на те повноваження, таємні чужинецькі підступи, зловорожі Вітчизні, правам і вольностям;
— шанувати гідних і особливо заслужених перед Вітчизною та виявляти, як велить звичай, прихильність усьому – значному і меншому – товариству побратимів;
— здійснювати покарання причетних до злочинів згідно з буквою закону і повсякчас дотримувати справедливості.
Нехай мені у тому допоможе Бог, пречисте Євангеліє і безвинні муки Христа.
Цю присягу скріплюю і посвідчую власноручним підписом і військовою печаткою.
Здійснилося в Бендерах року Божого 1710, квітня п’ятого дня.
ПРИМІТКИ
Тeкст Конституції 1710 р. написано у двох версіях – латинською та давньоукраїнською мовами. Латиномовна версія повніша за рахунок викладу етногенетичних легенд та опису надуживань старшини в Україні (пункт XIV). Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, який призначався для міжнародного використання. Обидві версії треба вважати ориґінальними. Деякі розходження поміж двома варіантами зазначено в цих примітках.
Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди …
«Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis…» – «Договоры и постаnовлεnѧ правъ и волностεй войсковыхъ… »: «Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди…». Марк Туллій Ціцерон уживає вислову «Сonstitutiones legum libertatumque» у розумінні «Конституція республіки». Таким чином, фразу Сonstitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis можна перекласти як «Уклад конституції республіки Війська Запорозького». Синхронний Конституції 1710 року словник генерального писаря при гетьмані Пилипі Орликові Івана Максимовича Dictionarium Latino-Slavonum (1718 – 1724), у якому зафіксовано тогочасне розуміння латинського слова constitutio, подає такі відповідники: законоположеніє, уставъ, чиноположеныє, уложеніє, узаконеніє, завѣтъ, сложеніє, составленіє, состояніє. Отож, маємо “Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та договори поміж Пилипом Орликом, новообраним гетьманом, та тим же Військом Запорозьким, зокрема, генеральниою старшиною та полковниками…” Враховуючи, що словосполучення “Військо Запорозьке” позначає і власне військові формування України і саму країну, яка фігурує у документах XVII – XVIII століть під різними назвами: Мала Русь, Україна, Роксоланія, а у самому документі неодноразово наголошено, що ідеться про “Войско Запорожскоε и народъ волный малороссійскій” – “Exercitum Zaporoviensem gentemque liberam Rosiacam”, можемо сприймати цей документ власне як “уклад прав і вольностей”, тобто конституцію.
— Генеральна старшина – орган державного управління при гетьманах XVII-XVIII ст. До її складу входили генеральні: обозний, два осавули, два судді, писар, два підскарбії, хорунжий, бунчужний.
— «…схвалені обома сторонами…» – Йдеться про новообраного гетьмана та генеральну старшину.
— Військо Запорозьке – офіційна назва козацького війська і самої створеної козацтвом Української держави XVII-XVIII ст.
— Бендери (слов’янська назва – Тягиня) – місто в Бесарабії на правому березі Дністра, біля якого у селі Варниці 1709 р. помер гетьман Іван Мазепа.
— «…раніше званий хозарським…»
Хозари – напівкочовий тюркомовний народ, що жив у IV-II ст. до Р.Х. у південно-східній Європі. Сусіди східнослов’янських племен, пізніше – Київської Русі. Замешкували прикаспійські степи між р. Сулаком і пониззям Дону. В середині VII ст. створили Хозарський каганат, столицею якого у VIII ст. став Ітіль над Волгою. У залежність до хозарів потрапили племена сіверян і полян,– виплачували хозарам данину. 862 р. варязьке військо Аскольда і Дира звільнило Київ від хозарської влади. У 883-885 рр. князь Олег визволив полян і сіверян. Остаточно розгромив Хозарський каганат Святослав Ігоревич у 964-965 рр.; частина хозарських земель увійшла до складу Київської Русі (Тмутороканське князівство). Остання літописна згадка про хозарів датована 1079 роком; вони змішались із тюрксько-половецьким оточенням і згодом цілковито зникли.
За етноґенетичним міфом, що становив основу ідеології козацтва як окремого лицарського стану Речі Посполитої, козаки є нащадками хозарів. Така теорія виникла в добу Ренесансу, очевидно, як аналогія до легенди про сарматське походження польської шляхти, що вважала себе за прямих нащадків сарматів – племен іранського походження, відомих з описів «батька історії» Геродота Галікарнаського, грецького історика V ст. до Р.Х. «Савромати» Геродота прийшли зі сходу і залюднили територію від Дону до Дунаю – так звана Скіфія, чи Сарматія. Відомі алани (жили на схід від Дону – азійська Сарматія) та роксолани (між Доном і Дніпром – європейська Сарматія). У XVII-XVIII ст. вважали, що козаки, нащадки хозарів,– це одночасно і нащадки роксоланів. Таке ототожнення стало можливим через те, що різні племінні групи, приходячи на зміну одна одній, вважалися спорідненими через єдність території, яку вони займали у різні часи.
Завдяки хозарській етноґенеалогічній легенді козацько-шляхетська верства України змогла зберегти свою етнічну (грецьке etnos – народ) самосвідомість в умовах денаціоналізаційної політики Речі Посполитої як споріднений функціонально з польською шляхтою суспільний стан.
— «…дочку кагана, тобто козацького князя»
Однозначно висловлений погляд козацької старшини, яка прагнула відмежувати родовід української влади від московського царського роду, що, хоч і непрямо, був ґенеалогічно пов’язаний з Рюриковичами, засновниками Київської династії і Української княжої держави – Київської Русі.
— «…зброєю… Болеслава Хороброго і Стефана Баторія…»
Болеслав Хоробрий III (967-1025), король Польщі (992-1025) – творець польської держави, оборонець її від експансії Німеччини. Підтримував зв’язки з Володимиром Великим, як союзник князя Святополка воював з Ярославом Мудрим. 1018 р. здійснив похід на Київ.
Стефан Баторій (1553-1586), семигородський (бранденбурзький) воєвода (1571-1576), походив зі старої угорської родини. У 1576-1586 рр. – польський король. Протягом 1577-1582 рр. вів війну з московським царем Іваном Грозним. Продовжував (після Сигізмунда Августа) організацію реєстрових козаків; заснував шпиталь у Терехтемирові (нині – Трахтемирів).
— «…руський народ»
Назва «Русь», «руський» означає «Україна», «український». Вживались також назви «Мала Русь», «Малоросія», «малоросійський», які в сучасності набули почасти неґативного відтінку. Насправді – і так розуміли це слово у XVII-XVIII ст. – термін «Мала Русь» означав перводержаву, зону первісної осідлості, тобто власне Україну-Русь, на відміну від пізніше завойованих Києвом чи інакше прилучених територій («Великої Русі»). Аналогічно Малою Грецією називалась власне Греція-Еллада, а вся територія так званої Ойкумени – відомого грекам світу, землі якого входили в різний час до створених греками держав, де проживало і негрецьке населення, називалась Великою Грецією. Тит Макцій Плавт, римський комедіограф I ст. до Р.Х., вживає поняття Graecia Magna (Велика Греція) як синонім до Graecia Exotica (Чужинецька Греція). Пор. також термін «Велика Британія».
— Карл XII (1682-1718) – шведський король (1697-1718), відомий полководець.
— Костянтин Гордієнко (помер 1733 р.) – кошовий отаман Запорозької Січі, родом правдоподібно з Полтавщини. Як противник Москви, був в опозиції до Івана Мазепи, поки той проводив лояльну щодо Москви політику. В березні 1709 р. привів до шведської головної квартири 8000 запорожців і за посередництвом Івана Мазепи уклав угоду з Карлом ХII. Після поразки забезпечив переправу через Дніпро біля Переволочної і втечу Карла ХII до Бендер. Після смерті Мазепи лишився на боці Пилипа Орлика, брав участь у невдалому поході Орлика з татарами і військом Й. Потоцького на Правобережну Україну 1711 р. Після переговорів з Туреччиною 1712 р. відійшов від Орлика, лишаючись на Січі в Олешках під протекторатом кримського хана.
РОЗДІЛ I
— «…приневолила до з’єдинення з римською церквою», тобто унії – з’єднання православної церкви з римською при збереженні своїх обрядів. Урочисто проголошена 8 жовтня 1596 р. у Бересті (Брест). Вона є свого роду поновленням вселенської Флорентійської унії поміж Царгородським патріархом, Візантійським імператором та Папою 6 липня 1439 р. Від української сторони унія була підписана Київським митрополитом Ісидором (греком за походженням). Потреба унії постала після розколу Вселенської церкви (1054) на західну католицьку і східну православну.
— «…удався із Військом Запорозьким і народом руським до Московської імперії… і добровільно піддався»
Ідеться про військово-політичний союз, укладений між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем. Договір був оформлений у вигляді двох основних документів: царської «Жалуваної грамоти» Війську Запорозькому (були також окремі грамоти станам України) від 23.03.1054 р. і 11 «статей» військово-політичного характеру. Україна визнала протекторат московського царя як «царя Малої Росії», а Москва визнавала гетьмана і Військо Запорозьке за єдину державну репрезентацію України та її уряд. Україна на чолі з вільнообраним гетьманом зберігала державну самостійність і незалежність у справах зовнішньої та внутрішньої політики, зокрема – адміністрації, судочинства, війська, фінансів – і господарства, соціальних відносин, культурно-національного й церковного життя. Були ґарантовані права і вольності козацтва та інших станів (шляхти, міщанства і духовенства). Москва зобов’язувалась боронити Україну і негайно виступати проти Польщі, у зв’язку з чим у Києві мала перебувати
московська залога на чолі з воєводою. Було визначено реєстр – 60 000 – козацького війська.
Український уряд, зокрема за Богдана Хмельницького, вважав Переяславську угоду 1654 р. передусім за тимчасовий договір військово-політичного характеру. Натомість Москва, особливо після смерті Богдана Хмельницького, чимраз більше втручалася у внутрішні справи України, обмежуючи її суверенні права, а згодом звела цю угоду нанівець.
— «…у вільних мистецтвах…»
Мова іде про «сім вільних наук» – основу ренесансної педагогіки, де нижча група – граматика (три класи: інфіма, граматика, синтакса); середня група – риторика (два класи: риторика і поетика) і вища – філософія (з діалектикою та логікою). За таким принципом був побудований навчальний курс Київської Мазепинсько-Могилянської академії (1689 р., в добу Івана Мазепи, відкрито ще курс богослов’я, який, власне, і надав Київській колеґії статусу академії, що стверджено царською грамотою 1694 р.).
— «…у святій католицькій вірі…» – католицький (catholicus, katholikos) – слово грецького походження: вселенський, загальний. Мається на увазі стан Церкви до розколу 1054 р.
РОЗДІЛ III
— «…починає і веде свій родовід від войовничих… ґетів…»
Ґети – північнофракійські племена, відомі з VI ст. до Р.Х. Від IV ст. до Р.Х. займали Добруджу і простір до правого берега Дністра. Згодом увійшли до складу римської провінції Мезії. Ґетів уважають за одне з племен, що увійшли до складу східних слов’ян: населення верхнього Подністров’я, творці Липецької культури (II-III ст. до Р.Х.) – безпосередні предки тиверців.
Тут знову подибуємо барокове розуміння міжнародних стосунків, яке корениться у принципах середньовічної леґітимності. Об’єднуючи кровною спорідненістю племена ґетів (ототожнюються з ґотами – гіпотетичними предками шведів), хозарів, сарматів (роксоланів), територія яких поширювалася і на Крим, автори Конституції обґрунтовують можливість спілки ворожих у принципі сил (козаки, як і польська шляхта, виконували місію захисту християнського світу від завойовників-іновірців). Татари, хоч і мусульмани, вважалися теж нащадками сарматів, бо займали частину колишніх сарматських володінь. Таким чином, уможливлюється «відновлення колишніх побратимських стосунків із Кримською державою», що й було виконано Пилипом Орликом у січні 1711 р.
— «…зухвалими порушниками з нашого боку…»
Ідеться, очевидно, про те, що запорозькі козаки – формальні піддані Речі Посполитої – неодноразово робили походи проти татарів і турків, незважаючи на угоди, які укладалися польськими королями з Туреччиною чи Кримським ханством.
РОЗДІЛ IV
— «…сарматські городи…» – так ще за княжих часів називались укріплені міста. Тут ідеться про укріплення, побудовані на землях під юрисдикцією Січі Запорозької.
— «…підступно спустошила… Січ-заступницю…»
14.05.1709 р. російські війська під командуванням полковника Яковлєва та українського полковника Ґалаґана, що перекинувся до Петра I, зрадивши Івана Мазепу, оманою захопили і з нечуваною жорстокістю дощенту знищили Січ Запорозьку.
РОЗДІЛ VI
— … утиски посполитих…»
Посполиті селяни – загальна назва для більшості населення на Гетьманщині і Слобожанщині. У XVII-XVIII ст. назва «посполиті» спочатку стосувалася і населення міст.
— Генеральна (військова) Рада – орган центрального державного управління Гетьманської України. ГВР походить від зборів козацького війська, на яких до 1648 р. обирався гетьман, козацька старшина, обмірковувалися військові і станові справи. ГВР була органом прямого народоправства, нагадуючи віче середніх віків. Участь у ГВР могли брати всі, хто належав до козацького стану: значні військові товариші, старшина, запорожці, іноді – делеґації міщан, в окремих випадках – посполиті селяни (так звана чорна Рада). ГВР скликали окремим універсалом гетьмани і самі їх проводили. Правил голосування не було. ГВР обирала гетьмана, вищу козацьку старшину, розглядала питання війни і миру, зовнішньополітичні справи. Компетенція ГВР частково збігалася і конкурувала з компетенцією гетьмана та Ради старшин. Під кінець XVII ст. ГВР втратила значення центрального державного органу, поступившись гетьманові й Раді старшин. У XVIII ст. ГВР стає лише формою урочистого військового параду при обранні нового гетьмана.
— «…з кожного полку необхідно вибрати… як генеральних радників по одному… вислуженцю…»
Полковий устрій – місцевий, територіально-адміністративний і судовий устрій Гетьманської держави XVII-XVIII ст. Починаючи від Хмельниччини, полкова влада охоплювала не лише козацтво, а й усю людність на території полків. На чолі полку стояв полковник, який після 1649 р. мав також адміністративну й судову владу над усією людністю полкової території. Полковник був членом Ради старшин Гетьманщини. Полковникові допомагала полкова старшина: Рада полкових старшин – дорадчий орган місцевої влади. Полкова канцелярія, яка ще в XVII ст. була лише писарським апаратом, що провадив діловодство полкової адміністрації, у XVIII ст. стала свого роду колеґіальним органом управління полком у складі полковника і полкової старшини.
До 1648 р. полковники призначалися польським урядом, у Гетьманщині до Самойловича і Мазепи – обиралися на Раді, за Самойловича і Мазепи на цю посаду фактично призначав гетьман за згодою Ради старшин, повідомляючи про це царський уряд. Богдан Хмельницький нерідко призначав полковників своєю владою. Після 1709 р. Петро I завів систему призначення і звільнення полковників царськими указами.
РОЗДІЛ VII
— «…значних товаришів…»
Після т.зв. Чорної Ради 1663 р. чернь, підбурена І.Брюховецьким, вирізала свою старшину і шляхту. Гетьман Іван Самойлович (1672-1687) зразу після свого обрання взявся за відновлення верхівки, еліти, створивши значне військове товариство. Члени товариства – молоді вихідці зі знатних родів – не мали постійної посади у державній чи військовій організації. Їхнім обов’язком було виконувати спеціальні доручення гетьмана (бунчукові товариші), генеральної військової канцелярії (військові товариші) та полковника (значкові товариші). Вони були звільнені від звичайного судівництва і були підсудними своїх зверхників (гетьмана, військової канцелярії, полковника).
З огляду на їх елітарне становище число значного військового товариства було порівняно невелике. Після цензусу 1727 р. воно становило 1063 особи.
РОЗДІЛ VIII
— «…дворових слуг гетьманових…»
За повинностями посполиті поділялись на такі категорії:
— оброчні (чиншеві) посполиті – ті, хто був зобов’язаний виплачувати грошовий податок;
— місячники – ті, в кого забрано земельний наділ і хто повинен виконувати постійну панщину за місячну пайку харчів на прожиток;
— дворові – мусили жити і працювати на панському дворі.
РОЗДІЛ IX
— «…генеральні підскарбії…»
Генеральний підскарбій завідував державним скарбом і фінансами Гетьманської України.
— «…військовою скарбницею…»
Військова скарбниця (генеральний скарб) – державний скарб і фінанси у гетьманській державі. Військова скарбниця спочатку не відділялась від приватного майна гетьмана. Керував нею генеральний підскарбій. Посада генерального підскарбія відома за гетьмана Брюховецького (1663-1668), пізніше такої спеціальної посади не було. З 1728 р. цю посаду знову запроваджено, щоб поставити фінанси в Україні під контроль російської влади: уряд генерального підскарбія в той час обіймали дві особи – українець і обов’язково росіянин, які керували збором грошових і натуральних податків та фінансовою адміністрацією. Військова скарбниця була й на Січі.
РОЗДІЛИ XI – XIV
— «…повинностей… посполитих…»
Такі повинності залежали від категорії, до якої належав той чи інший посполитий:
— селяни вільних військових сіл (підлягали гетьманській адміністрації);
— ратушні селяни (підлягали місцевій сотенній адміністрації та магістратським установам);
— рангові селяни (жили на землях, наданих старшині у тимчасове користування за військову службу);
— монастирські селяни;
— посполиті у приватних маєтностях козацької старшини.
Повинності посполитих селян, пов’язаних з володінням землею, були різні: грошові й натуральні податки, перевезення. Селяни зобов’язані були виконувати щотижневу панщину й інші роботи: сезонні, спеціальні (толоки, шарварки, повозне); денну працю: при будуванні укріплень – «рубати город», прокладати шляхи, мости, гатити греблі, копати криниці, а також сплачувати додаткові натуральні данини й грошові чинші. Так, у продажних записах мовиться, що маєток продається з чиншами, десятинами, данинами, податками, платежами, підводами (тобто обов’язком надавати воза з конем і візником), денною і нічною сторожею (вартою). Іван Мазепа універсалом з 1701 р. заборонив панщину, більшу від дводенної на тиждень.
— Підсусідки – категорія бідних селян у XVII-XVIII ст. в Україні, які, не маючи власного господарства, жили в чужих дворах, «у сусідах», відробляючи за це власникам господарств, здебільшого старшині, козакам, монастирям тощо. У Гетьманщині 1732 р. 7 відсотків козацьких посполитих дворів мали підсусідків. Після запровадження кріпацтва Катериною II більшість підсусідків стали кріпаками.
— «…вшановувати дарами»
Так звані honoraria – за княжих часів один із видів податків: «поклон», «почесть» або «стан» – дари князеві чи представникові його адміністрації, данина для утримання княжого двору тощо. Тут, очевидно, йдеться про звичайні хабарі.
РОЗДІЛ XV
— «…компанійським і сердюцьким полкам…»
Компанійці та сердюки – вільнонаймане (затяжне або охоче) військо в Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст., що складалося з кінних (охочекомонних або компанійських) і піших (охочепіхотних або сердюцьких) полків, які виконували різні військово-поліційні доручення, а також брали участь у загальних військових діях. Компанійські полки існували вже за Хмельницького (кінні драгуни, відділи німецької піхоти, волоської, сербської, татарської кінноти), за Дорошенка (сердюки), за Многогрішного (охочекомонні компанійці), за Мазепи (п’ять кінних і п’ять піших, за іншими даними – вісім компанійських полків). Перебували у розпорядженні гетьманського уряду, дістаючи від нього відповідне утримання.
— «…відновити… занепалу військову скарбницю…»
Козацька скарбниця в дуже незначній мірі могла розраховувати на прямі податки. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит (індукта й евекта) та посередні податки: оплати з млинів, гут, рудень, тютюну, дьогтю, селітри, які були організовані у своєрідні державні монополії, так звані оренди.
Переклад з латинської мови тексту Конституції та примітки Мирослава Трофимука
Опубліковано:
1. Перша конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 р. /Пер. з латин. та приміт. М.С.Трофимука; Передм. та загальна наукова редакція О.Пріцака; Післяслово О.П.Трофимук та М.С.Трофимука. – К., 1994. – 77с.
2. Конституція Української гетьманської держави. 1710 р. (староукраїнською, латинською, українською та англійською мовами). Видання подарункове. / Ідея видання, дизайн, упорядкування, переклад з латин. та прим. Трофимука М.С. – Київ-Львів, 1997. – 160 с.
3. Пилип Орлик. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибр. Твори. /Упорядкування і примітки Мирослава Трофимука і Валерія Шевчука. – К., 2006. – 736 с.
4. „Пакти і Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення і 20-річчя незалежності України) / відп. ред. В.А.Смолій ; упорядники М.С.Трофимук, Т.В.Чухліб. – Львів: Світ, 2011. – 440 с.: факсиміле.